еґерійського гаю, листя дерев шепотіло мені: „прийде!“. Коли засипав, бачив янгола з жалібними крилами, що плачучи з уболівання, шепотів мені: „прийде!“ Я ж простягав руки до неба, жебручи у нього — хай не приходить! І ось ти прийшов, ти тут, а чим же я заслоню тебе перед очима ворогів, чим захищу від їхнього нападу? Бо вбогий я й нікому не відомий, бо не маю вже я жадної сили, тож видеруть тебе звідціля, від мене, як видирає шуліка голубці малі її пташенята!..
Йонатан усміхнувся знову, але інакше вже, ніж раніш: недбало, сливе задирливо.
— Не турбуйтеся, батьку, — промовив, — я пройшов довгими й людними шляхами, і ніхто мене не впізнав. Зодяг едомітську одіж і навчився говорити їхньою мовою зарівно добре, як і вони…
— Риси твого обличчя зраджують тебе…
— Мов зігнана з свого пасовиська череда кіз, розпорошені тепер Ізраелеві діти по всенькому обшарові римської держави. І в самому Римі живе їх велика кількість…
— Тебе шукають… Не дарма ти був за найулюбленішого приятеля та нерозлучного товариша Йвана з Гішалі, не дарма в січах придбав ти собі славу відважного вояки; не дарма, упертий і незвитяжний, належав ти до невеличкої жменьки тих, що, запершись у божниці, всіма полишені, боронили святощів Ізраеля, аж доки безбожні Титові вуста не наказали шпурляти до неї головешок
