— Допоможіть мені, моя сеньйоро, в першій образі, вчиненій вашому підданцеві; хай не зрадять мене в першій небезпеці ваша ласка й підтримка!
З цими й подібними до них словами він кинув щит, обіруч підніс спис і так сильно ударив по голові погонича, що той упав на землю, а коли б дістав ще й другий такий удар, то йому не потрібний був би вже й лікар. Зробивши це, Дон-Кіхот позбирав свою зброю і знову почав походжати так само спокійно, як і раніше.
Трохи згодом, ще не знавши, що сталося (бо погонич лежав приголомшений), з тим самим наміром напоїти мулів підійшов другий. Не встиг він зняти зброю з корита, як Дон-Кіхот, не кажучи ані слова і не благаючи вже ласки ні в кого, знову кинув щит, знову підняв спис і, не потрощивши його, більш як розполовинив погоничеві голову, бо розколов її на чотири частини. На галас збіглися всі, хто був у корчмі, і корчмар у тім числі. Побачивши їх, Дон-Кіхот просунув руку в щит і, спираючись на меч, сказав:
— О, владарко вроди, сило і міць мого недужного серця, настав час звернути очі твоєї величності на полоненого тобою рицаря, якого чекає велика пригода.
Цими словами він, здавалось, надав собі стільки мужності, що погоничі всього світу не могли б змусити його відступити бодай на один крок.
Побачивши своїх поранених товаришів, що лежали на землі, погоничі почали здаля кидати камінням на Дон-Кіхота, а той захищався щосили щитом, але не відходив від корита, охороняючи свою зброю.
Корчмар голосно кричав, щоб вони дали спокій божевільному, бо його однаково виправдають, хоч би він і повбивав їх усіх.
Дон-Кіхот кричав ще голосніше, називаючи погоничів віроломцями і зрадниками, а господаря замку — підлим і неблагородним, бо він дозволяє отак поводитися з мандрівним рицарем, і казав, що скарав би його за зрадництво, якби мав уже рицарську гідність.
— А до вас, брудна й підла наволоч, мені нема ніякого діла; кидайте, наближайтеся, підходьте, ображайте мене,
16
