Скінчивши нашвидку ці, ніде ще не бачені, церемонії, Дон-Кіхотові закортіло сидіти вже на коні та їхати назустріч пригодам. Він швидко осідлав Росінанта, сів на нього і, обіймаючи корчмаря та дякуючи йому за ласку, наговорив таких дивовижних речей, що й переказати їх не можна.
Корчмар, щоб швидше вирядити його за ворота своєї садиби, відповідав не менш красномовно, але куди коротше і, не вимагаючи навіть грошей за ночівлю, відпустив його з миром.
Висвячений на рицаря, Дон-Кіхот виїхав з корчми на світанку такий задоволений, веселий та радісний, що це задоволення мало не прискало з попруги його сідла. Він пригадав корчмареві поради про речі, які повинен мати при собі рицар, зокрема про гроші та сорочки, і вирішив повернутися додому, щоб призапастися всім потрібним та взяти зброєносця. Він гадав узяти собі зброєносцем свого сусіда — бідного хлібороба з купою дітей, але, на його думку, дуже придатного виконувати обов'язки зброєносця. Так міркуючи, він направив Росінанта до своєї садиби, і той, начебто вчувши батьківщину, побіг так охоче, що майже не торкався ногами землі. Вони проїхали небагато, коли Дон-Кіхотові здалося, що з глибини гайка, праворуч, чути якісь звуки, ніби хтось жаліється.
Ледве почувши їх, він сказав:
— Цей голос, безумовно, належить якомусь бідоласі, чоловікові чи жінці, що потребують моєї допомоги та захисту.
З цими словами він повернув Росінанта й поїхав туди, звідки, здавалося йому, линули голоси. По кількох кроках у гайку він побачив кобилу, прив'язану до дуба, а коло другого дуба — прив'язаного ж таки хлопця років п'ятнадцяти, він був голий зверху до поперека і голосив не
18
