підійшли до засліпленого люттю Дон-Кіхота та не почали благати помилувати біскайця і дарувати йому життя. На їхні благання Дон-Кіхот урочисто відповів:
— Безперечно, прекрасні сеньйори, я з дорогою душею зроблю те, про що ви мене просите, але з однією умовою, а саме — цей рицар повинен обіцяти мені поїхати до Тобоса, з'явитися від мого імени до незрівняної сеньйори Дульсінеї і здатися на її волю.
Наполохані та засмучені жінки не говорили більш нічого, не питали навіть, хто така Дульсінея, і обіцяли, що біскаєць виконає всі його розпорядження.
— Довіряючи вашим словам, я не заподію йому ніякого лиха, — сказав Дон-Кіхот, — хоч він цього лиха й заробив.
Тимчасом Санчо Панса, добре пом'ятий слугами монахів, підвівся й пильно стежив за битвою. Побачивши, що баталія скінчилася і його пан моститься сісти на Росінанта, він підбіг до нього піддержати стремено і раніш, ніж той сів на коня, впав навколішки і сказав, цілуючи йому руку:
— Хай ваша милость подарує мені острів, що ви здобули в цім страшнім бою, і хоч який він великий, я спроможуся управляти ним не гірше за всіх, хто управляв будьякими островами в світі.
Дон-Кіхот відповів йому:
— Вважайте на те, брате Санчо, що ця пригода й подібні до неї дорожні сутички мають наслідком не острови, а тільки розбиту голову чи відрубане вухо. Але потерпіть, і нам трапляться такі пригоди, коли я матиму змогу призначити вас не тільки губернатором, а й на куди вищу посаду.
Санчо дуже зрадів і, поцілувавши вдруге Дон-Кіхота в руку та в край його панцера, допоміг йому здертись на Росінанта, а сам сів на осла й поїхав за своїм паном, який, не сказавши й слова дамам з карети і навіть не попро-
40
