вже говорила міні про вас, сказала Надя і подала йому руку.
Целаброс здавав ся для неі тепер ще кращим, ніж вранці в саду; рівний станом, як струна; роскішні чорні кучері, мягкі, як оксамит, лисніли проти сонця, як воронове крило; очи не горді, а тихі, ласкаві; іх гострий сьвіт наче пригас. І ласка, любов сьвітила ся в іх, як він пильно, пильно глянув Наді в вічі.
Надя зрозуміла ту німу бесіду очей, що говорить часом голосніше й виразніше від слів. Вона почула, що на іі лици ніби пахнуло теплом.
— Сідайте, будьте ласкаві, сказала вона до Целаброса і сама сіла на старомодній софі. Софа була з високою спинкою і оббита ясною, рябою матерією зеленого цвіта, перемішаного з оранжевими квітками. На тому ясному пістрявому тлі. Надина клясична головка видавалась, як намальована на картині.
Целаброс сів проти неі і впив ся очима в іі лице. Надя примітила його пильний погляд і іі виразні, як у матері, очи заграли. Неначе іскри заблищали в іх, — наче замигало марево сонця. Сьвіт в очах мигав, дріжав, як промінь сонця дріжить в краплях роси. Надя знала, що очи видають іі чуття, й прикрила іх віками. Целабросу здалось, що сонце сховалось за хмару, і в хаті стало темніше.
— Ви давно в Кишиневі? спитала в його Надя по грецьки.
— Ні, не давно. Я сам Одесець і перейшов сюди на службу в банк, сказав Целаброс.
— І я служу в банку, обізвалась Надя.
— От ми й товариші по службі, сказав Целаброс.
— Деж ви попереду служили? спитала Надя.
— Я служив в Одесі, в одній грецькій фірмі, що
