з ямочками по середині, рухом його чорних очей. Вона здихнула.
— Тягне він до себе мою душу і мислями, і очима, і устами. Він нашого табора чоловік, думала Надя, причарована його красою: серце моє стревожилось, стревожилось, забилось в грудях…
Легкий, делікатний румянець розлив ся по іі матових щоках, неначе одлиск від букета червоних рож впав на білу лелію. Радість блиснула в іі очах. Очи знов заграли. Сьвіт наче займав ся в іх помаленьку, замигав і блиснув промінням.
Целаброс примітив вплив і силу свого слова, своіх принципів і говорив, неначе зачаровував знахурством молоду, палку душу дівчини.
Зоя внесла чай і поставила на столі. Вона попросила двох Греків до столу. Розмова стала загальною. Надя вийшла до своіх подруг.
— Ну, що там за сонце з Смирни? спитала в Наді Саня.
— Наш чоловік: козмополіт. Алеж і розумний, розумний! А як він вміє говорити! Який він оратор! Правда, часом говорить так з висока, що я мало його розумію; і трохи чваньковитий, як усі Греки. Варто, Саню, з ним познаємитись, сказала Надя.
— Нехай інчим часом, бо тепер міні час до дому. Мачуха мабуть розішле за мною горничних по всему городу. Вже вечеріє, сказала Саня і попращалась з Надею. Усі панни попрощались і порозходились.
З того часу Целаброс приходив до Мурашковоі щодня на вечірний чай. Зоя Полікарпівна полюбила його, як сина, годувала дульчацами, не знала, де й посадити. Вона сподівалась, що Аристід буде сватати Надю.
Наставав вечір. Мати й дочка щодня ждали Цела-
