Памятаю один вечір. Рибалки одійшли далеко од курінів, закидали вечірню тоню. Я ліг коло куріня і не зоглядів ся, як смерклось, як зорі висипались на небі. Лежу до гори лицем і дивлюсь на широке небо. На дворі тихо, як в хаті: усе ніби притаілось, замерло, нігде не чуть ні гука, ні людського голосу. Гарно, як в раю! Жара спала. Лиман дише прохолодою на горячу землю. Я не зводжу очей з неба. Воно сине-сине і прозоре, а внизу кругом над землею горячо фіолетове, неначе оперезане фіолетовим та червонуватим поясом. Небо стає все синійше і темнійше. От зорі висипались густо-густо, неначе зерна пшениці на засіяній ріллі. Усе небо заткане зорями, як перська темно-синя матерія, обсипана золотими цятками. Я шукаю ладу між ними, сьліжу взорець, а вони сплітають ся, як безконешник на писанці. А лиман лиснить, як плуг, витертий ріллею; і в єму таке саме небо, засіяне такими самими зорями. Он одна впала з неба на степ і черкнула огневою смужкою по небі. Хтось помер, думаю я, пригадуючи слова моєі матері… Щож то за зорі? То душі сьвятих і померших людей. А котріж між ними душі моіх маленьких братів і сестер, що померли малими? Ото, мабуть вони найбільші, що сьвітять, аж мигають. І хотілось міні, щоб і моя душа колись стала ясною зорею і сьвітила на землю і веселила людські очи. І я не счуюсь було, як моі мріі полетять в інший край. Моя мати була дуже богомільна і любила слухати. Як я було зимою вечорами читаю життя сьвятих подвижників. І я малим був дуже богомільний. Я чогось нагадую собі ті життя подвижників в пустини, і міні вже здавалось, що й я сам не коло лимана, а десь в Египті, в пустині, що я сам живу в печері в скелях… Міні хочеть ся якогось подвига, якогось незвичайного, доброго діла. Я чую потяг до чогось
