неомежованого, неясного, але доброго. От міні здаєть ся, що я стану подвижником, присьвячу ся, дійду до високого ідеала. Буду молитись в печері, думав я, надіну чорну одежу, істиму самий чирствий хліб… І міні здаєть ся, що надо мною вже інше небо, інші більші зорі; бачу печеру, високі пальми кругом. Льви і тигри служать міні, грають ся коло моіх ніг, як цуцинята. Висока пальма нахиляєть ся передо мною і подає міні финики. Я рву сьвіжі финики. От міні здаєть ся, що моє тіло стає легке, як у ангелів; я хочу йти по воздусі, іду на край високоі скелі. Дивлю ся вниз. Внизу глибока безодня аж глянути страшно; пустиня без кінця, білі піски, довгі ряди острих скель в якомусь чудному сьвіті. Міні страшно і глянути з такоі височини. В мене голова морочить ся. Я жахаюсь… Зразу міні стає страшно… мороз пішов по тілі. Страшно і львів і тигрів, і чорноі глибокоі печери. Міні стає страшно, що я сам лежу коло куріня, що кругом мене нема людей. Чую, щось в кущах зашелестіло. Я стревожив ся. Мріі счезли. Щось шелестить ще близше, йде. Я схоплююсь. Міні чогось здаєть ся, що то лев або тигр. З кущів вискакує щось довге, цибате, ніжки як палічча. Чорт? Ні!… Довгі уха майнули… заяць.
Я аж крикнув: Заяць, заяць! лови єго! І мій страх не знаю, де і дів ся. Я погнав ся за зайцем, а заяць майнув проз мене і сховавсь в осоці.
Саня усьміхнулась.
Молодий хлопець одкривав свою душу. Над широким морем, на вольній волі, далеко од свого домашного і службоватого клопоту єго душа стала одкритою, як буває часом в дорозі, далеко од дому, серед широкого степу, в густих лісах, в горах: і поезія дороги і нова обстава, і чоловік стає веселійший, сьвіжший, одкритий,
