Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/116

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


лим квітом у яеминовій алеї і не срібним світлом місяця, що заливав увесь парк, а мріями молодої Місафір...

Так. Се були султанські мрії.

Такої любовної розмови він ще не мав. Перебіг у споминах усі свої розмови з жінками. Якіж вони були пусті в порівнанню з сею!...

Мав якусь велику, безмежну ясність у душі. На небі гинули поодинокі звізди. А його щось підносило до звізд. Високо, високо.

Вона запримітила се і сказала:

— „Бог розсіяв звізди по небі, як хлібороб насіння по ріллі."

— „І одну з них мабуть через забуття кинув до мого парку," сказав молодий султан.

Вона покрасніла з задоволення, але навіть очей не підняла на нього. Так їй було добре з ним, що не хотіла сеї хвилі псувати просьбою о дозвіл, виїхати на Афон, хоч весь час думала про се.

Але й він думав про се. Думав вже не так, як хотів старий учений Мугієддін-Сірек.

Думкою, яку заострила любов, почав порівнювати вартість обох поглядів: пустити її на Афон, чи не пустити її на Афон? Почав порівнювати так, що його думка мов магнетична голка схилялася до бажання Роксоляїни. Він міркував уже тільки в тім напрямі і з тим замірам, щоб оправдати себе.

І як не оправдати? Що значить одна їзда одної жінки до якогось там монастиря „джаврів" супроти здобуття такої жінки! Атже на неї можна здатися в усім! „Такої перли Аллаг не кидає двічи на шлях життя людини!" подумав.

Став, немов отрясаючи з себе приречення предків і традиційну заборону старих царів Царгороду, котрих спадщину переняв його Рід. А вона розмріяна йшла дальше в місячнім сяйві, що заливало ясминову алею.

Дивився, як ішла. Все його життя було в очах. Вдивлявся в її легке, гармонійне колисання, що було длй нього музикою без тонів, розкішю без дотику, краскою без світла, життям без воздуха. Віддих запирало йому в грудях, але так приємно, як приємно заливає вода потапаючого.

Нараз видалася йому, що десь уже бачив такий хід.

{{{pagenum}}}