Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/131

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

лише жінка першого христіянського царя Константина. Але як тільки підійшла до першого скита, Божа Мати «рикнула з ікони: „Ти чого сюди! тут іноки, а ти жінка! Ні кроку дальше!“... Цариця злякалася й вернула до Візантії та опавла се брату Аркадію. Се той, котрий що року присилав сюди 12 фунтів золота і 17 срібла з царської скарбниці. А як настали турецькі султани, то й вони пошанували святий закон Афонський...“

З Настунею діялося щось надзвичайне під впливом дивної тиші й оповідань. Здавалося їй, що тутешні монахи люде не з сего світа. Якийсь внутрішний розрух опанував її душу, мов орану весною земельку, в яку має западати насіння.

Постава й рухи старого монаха вже від першої хвилі зустрічи з ним робили на неї вражіння, що він мусів колись, належати до високо поставлених людей. Тепер по його оповіданнях набрала переконання, що він мігби їй неодно сказати і в иньших справах: тих, що ними зацікавив її Річчі у школі невольниць. По надумі промовила до нього:

— Скажи мені, старче Божий, чому Турки мають свою сильну владу на великих землях, а ми ні?

Старець видивився на неї з такою увагою, що аж брови зморщив. Опісля повагом відповів:

— І ми все те мали, мій молоденький сину...

— Чомуж ми втратили? запитала з великим зацікавленням.

— Бо вірности в нас не було.

Старець зморщив чоло, якби пригадував собі щось давно забуте і продовжав:

— То мірські діла, мій сину! Але як ми не мали втратити своєї влади, коли вже в десять днів по смерти Владимира убили на Алті сина його, праведного Бориса... Та не в тім річ, що вбили. Було таке від часів синів Адама у всіх племен і народів. Але в тім сором і горе, що праведний Борис сконав, опущений військом своїм. Так само зраджений погиб і Гліб під Смоленськом і Святослав, в долині над Опором, серед гір високих, де і я літ тому пятьдесять молився і докидав соснини, щоб звірі не порили княжеського гробу... Всі вони погибли опущені військом своїм...

 

127