Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/181

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


„З великим трудом черпав я науку
Зі старих книг, котрі читати важко.
На свого духа довгих мандрівках
Знайшов я правду — одну-одиноку:
Я прийшов як вода і як вітер минуся“.

— А що він сказав, коли вернув до Бога?

— Тоді сказав:

Плаче водна капля, далеко від моря.
Море каже: Дармо бешся ізза горя.
Кожде сотворіння Господня дитина:
Ділить нас від Нього лиш часу каплина“.

Султанка лекше відітхнула, якби впав їй з грудей якийсь тягар. А Пашкепрізаде замітивши, що їй справляє пільгу, додав:

— Дальші твори духа Омара Кгаіяма дають уже повний відпочинок для духа навіть грішних людей. Від них не виймав він і себе, кажучи:

„Хоч клейнод всіх чеснот не належав до мене
І хоч блиск всіх чистот від гріхів не був мій,
Не назвав я ще білого чорним ніколи,
Тому вірю у ласку Господню для мене“.

Обличча султанки розяснилося зовсім, а Пашкепрізаде закінчив ще одним рубайятом Омара Кгаіяма:

„На право чи на ліво — пилка кінець кінців
Послухає грача, а не сама себе.
Немов ту пилку Бог кинув нас на світ:
Він знає нашу ціль, Він знає і тебе!...“

Настрій був дуже поважний, коли комік Лямії замітив:

— Що Омар Кгаіям великий фільософ, се і я признаю. Але я вже бачив, як пилка навіть у доброго грача кінець кінців упала в воду. Тай чи тільки в воду?

Всі засміялися, а служба зачала розносити ласощі й солодкі сорбети, та прегарні полудневі овочі.

{{{pagenum}}}