— Кажи — просив.
— Великий Везир Агмед-баша зголосився до мене й зажадав триста тисяч золотих дукатів...
— Якто зажадав? За що зажадав?
— Аби закрити перед людьми й тобою...
— Що закрити? — перервав обурений.
— Що я охрестила твого сина Селіма, — вибухла.
— Охрестила?...
— Ні, се видумка! Се нікчемна клевета Великого Везира Агмеда-баші й підкупленого ним чорного євнуха Гассана!
Ревно заплакала.
Він відітхнув. Оцінив думкою всю злочинність вимушення і сказав:
— Обидва злочинці повинні вмерти! Тільки справедливість вимагає, щоб їх переслухати!
Була сим дуже занепокоєна. Але не дала сього пізнати по собі. Думка про те, як боронитися дальше, успокоїла її зовсім.
Встала і промовила:
— Роби судейське діло своє!
Склонилася так як людина, що має повну слушність за собою й не боїться вироку. Блідо усміхнулася. І пішла.
Султан не сказав їй ні словечка, що непотрібно зробила дивовижу, якої ще не було, відколи султани сиділи на престолі.
А в цілім сераю була біганина, метушня і перестрах не до описання. Напів збожеволілого зі страху Гассана відвели в тюрму. Він весь час кричав з великого жаху:
— Все неправда! Великий везир Агмед-баша казав мені так говорити! Й обіцяв за те багато грошей! І дім у Скутарі! А то все неправда, що я говорив!
Ніхто не знав, що він говорив. Але всі боялися питати. Ніхто не хотів знати таємниці султанської жінки, бо вже чув нюхом, що кров буде на ній.
Агмеда-башу увязнили в сераю, у хвилі, як ішов через браму Джеляд-Одасі. Увійшов до неї, але не вийшов з неї. І ніхто вже більше не бачив між живими Великого Везира Агмеда-баші, першого міністра держави. Тільки яничари, що стояли на сторожі біля Джеляд Одасі, оповідали потому
{{{pagenum}}}
