Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/193

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


пощепки в касарні, що довго було чути зойки могутнього везира, заки замучила його німа сторожа Падишаха.

— За що? питали шептом у довгій на милю касарні яничарів.

— Ніхто не знає, за що. Бачили тільки, як ішла з плачем до Султана його прегарна жінка Хуррем Роксоляна.

— І ніхто перед смертю не переслухав Великого Везира?

— Ніхто не переслухував...

— Такого ще не було, відколи царствує рід Сулеймана...

— Але й не було ще такого султана. Сей знає, що робить.

Шептом говорили в довгій на милю касарні яничари...

Бо могутну руку мав той султан Османів, що залюбився у блідій чужинці з далекої країни, перед котрою незабаром затрясся весь серай султанський і ціла столиця і вся могутна держава Османів, що простяглася на трьох частях світа...

*  *  *

Ще того вечера на царській брамі Бабі-Гумаюн застромлено окрівавлену голову Великого Везира Агмеда-баші.

Уста мав викривлені терпінням, а кождий нерв його страшної голови дріжав у промінню заходячого сонця. А тіло його вже четвертували султанські сіпаги на площах Царгороду.

І жах великий пішов по Стамбулі, султанській столиці, пішов по палатах султанського сераю, пішов по блискучих салях селямліку і по пахучих кімнатах гаремліку. І дійшов навіть до святинь моcлємів. Й інакше ніж звичайно співали в той вечір муеззіни з високих, струнких мінаретів свої молитви:

...„Ла Іллага іл Аллаг, ва Магомет расул Аллаг!“...

Так погиб Агмед-баша, перший дружба султанки Роксоляни.

А дня того вечером другий раз в життю не могла клякнути до молитви Султанка Ель Хуррем, радісна мати принца Немов у далекій, закрівавленій мраці станула перед нею мала церковця на передмістю Рогатина. І мовчки стояла. А з далека долітав дивний крик муеззінів на високих мінаретах сераю...

{{{pagenum}}}