блиски сходячої зорі, а очи сині як небо весною. І піддався йому Великий Султан, володар трьох частей світа, що не піддавався нікому. І приглядався найбільший Завойовник блиски сходячої зорі, а очи сині, як небо весною. І піддався і Законодавець Османів, що буде робити прегарний „ікісмет“, присланий незбагнутою волею Аллага — Чорним Шляхом степовим і Чорним Морем бурливим... Бачив у ній великий розум і добре серце. І був, тим цікавіщий, що дальше робитиме його люба Ель Хуррем, котрій і так не міг опертися.
Все оточення Султана знало; що султанка Ель Хуррем скорше довідалася про смерть Агмеда-баші, ніж сам Султан.
Вона бачила себе в зеркалі в тій хвилі, коли їй донесли про cе хслуги. Була сим оживлена і скріплена як ростина, котру в часі спеки піділлють водою. О, бо й вона пережила горячий день! Здавалося їй, що плила хитким човном по Дніпру і переплила його перший поріг, про який так живо оповідав їй у Криму старий козак-невольник. Хвилями було їй так горячо, аж холодно. Аж мороз ішов поза шкіру.
Серед усеї пишноти її обстановки пригадався їй убогий, спокійний дім батьків, де в часі морозів частували міцною горілкою робітників, що привозили з ліса дрова. Здавалося їй, що й її почастувала доля міцним червоним сорбетом і що той червоний сорбет облив їй одяг і руки.
Обмилася і змінила одяг. Мала вражіння що чує запах крови. Не почувалася до ніякої вини, бо боронила сина. Але той дивний запах докучував їй. Закликала невольницю й казала принести ладану та найдорощих арабських пахощів.
Ніжні пахучі клуби диму пригадали їй Великдень у церковці св. Духа. Впала на коліна і на силу пробувала молитися, обернена до Мекки. Знала вже, що її підглядають. Але очима душі вдивлялася в образ пресвятої Богородиці, що стояв між восковими свічами в убогій церковці на передмістю Рогатина.
— „Боже, будь милостивий мені грішній...“
Молилася щиро. Але гріхом уважала не те, що убила людину, бо обороняла невинного сина свого. Гріхом уважала
{{{pagenum}}}
