дала знак синови, щоб вийшов) довкруги шиї нашої дитини й — плач не дав їй докінчити.
Султан збентежився й відповів тихим голосом:
— Щож я тобі поможу на важкі сни?
— Дай і мені дозвіл, опустити з сином столицю й замешкати у моїх родичів. Я маю дуже важке прочуття.
— З сином? Сеж неможливе. Він як мій наслідник мусить бути вихований тут, на дворі.
— Наслідник? Ще не знати, чи на його наслідство згодиться та, від волі котрої залежить все в цілім сераю — від падишаха почавши, на конях у стайнях скінчивши!...
— Жінко! перервав Сулейман.
— Може неправда? запитала дріжачим голосом. Чогось подібного ще не було в роді батьків твоїх! Вся служба оглядається тільки на її волю, а я, мати престолонаслідника великої держави Османів, не маю навіть чим поїхати до мо- шеї на молитву...
— Ще мало коней і повозів?
— Ні, не мало, зовсім не мало! Алеж я не можу показатися на вулицях Стамбулу з первородним сином Падишаха в гіршім повозі, ніж вона, та приблуда з Керван-Йолі, що...
Не докінчила, знов вибухнувши плачем. Встала й затягнула чорну заслону.
— Кождій з вас видається гіршим все, що одержить друга. А моя жінка Ель Хуррем таксамо добра як ти...
— Таксамо? І длятого вже всі иньші жінки забули, коли їх муж був них? А ти, батько, забув, як виглядає твій син від першої правної жінки!... І ти кажеш: „таксамо“!... О Боже!... І навіть виїхати відси не вільно, тільки маю тут мучитися сама в тих мурах?...
Розплакалася голосно і хилялася від ревного плачу як чорна сосна від сильного вітру. Крізь плач говорила щось нерозбірчиво.
Сулейман, котрий все був рішучий, тут не міг здобутися на рішучість тим більше, що відчував і розумів її прикре становище. Надумався, що се добра нагода, позбутися на будуче подібних сцен, котрі в разі повторювання могли нарушити його достоїнство в очах служби і всего двора. І сказав:
— Може твоє прохання вдасться погодити з вихованням Мустафи при дворі. Повідомлю тебе про те в свій час.
{{{pagenum}}}
