ської тещі жебрачку зробили, бо що правда то вона не є ніяка жебрачка.
Глибоко віддихаючи, сказав Сруль:
— Кажуть, що султан дуже справедливий чоловік. А деж булаби справедливість, убивати нас за наші труди і за наші гроші?
— Видиш, Срулю, я дотепер гадав, що маю розумного спільника. Ти гадаєш, що наша справа мусить дійти до самого султана? На сто випадків він і про оден не все може знати. Ані він, ані його жінка. Тут уже є такі, що сим займаються.
Так говорили у смертельнім страху два купці, що втікали бічними дорогами з султанської столиці. А тимчасом султанка Ель Хуррем післала по них свою службу. Служба вернула і сказала, що їх вози є, а їх самих уже цілий день і ніч не було в заїзднім домі. Наказано їх шукати в обаві, чи хто їх не убив у великім місті. Недовго тревало, як відшукала їх спритна і до таких справ дуже вправлена султанська служба та привезла обидвох у смертельнім страху до сераю.
Таким чином жидівські купці, що привезли матір султанки, одержали у неї послухання, хоч не просили о нього. Молода султанка приняла їх дуже ласкаво в присутности своєї матери, дозволила їм сісти і довго з ними говорила про Рідний Край, про свій Рогатин, про Львів, про крами, ціни і матерії, про подорож і відносини в сусідних краях.
Опісля дякуючи їм за привезення матери, дала кождому з них значну скількість золотих монет у прозрачних, шовкових покривалах як дар, ще й питаючи, які кошти виложили на подорож матери. Обидва купці, низько кланяючись і з радістю стискаючи золоті дари, відповіли, що вже не мають ніяких коштів і що ті ласкаві дари, які одержали, перейшли їх найбільші надії на відплату.
— То може маєте якесь інакше бажання? питала колишня рогатинська попадянка, усміхаючись.
— О, Найяснійша Пані, відповів старший з них. Ми не знаємо, чи можна просити залагодження одної справи...
— Спробуйте, відповіла ласкаво, як тільки се буде в моїй силі, то зроблю.
— Два роки тому, коло татарської границі, обрабували наших спільників на великі суми! Що Ми вже не находилися
234
