Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/244

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


XVII.
Джігад.

 „Коли Джігад займеться на землі, тоді по
небі ходить заграна пожарна... Тоді стогнуть
шляхи під важкими колесами пушок Халіфа.
Тоді дудлять дороги від тупоту кінних полків
Його. Тоді чорніють поля від піших військ Па-
дишаха, що пливуть як повінь. Тоді гуде плач
жінок і дітей христіянських, як шум у градовій
хмарі. Бо жах великий несе з собою Джігад!“

І.

Таємнича рука Господня зіслала на землю 1526 рік.

Такого дивного року не памятали найстарші люде у Стамбулі. Сонце в день нагрівало воздух так сильно, що ночами прів навіть небесний фірманент і зі звізд капав огняний піт на землю: на золоту Пристань Стамбулу, на Море Мармара і на Долину Солодких Від.

А як розвинулися липи з бігом горячих Днів, то по довгих тижнях ночей без роси бачили люде ранком під липами і яворами дивний „піт небесний“, що мов липкий мід покривав каміння під ними. А подорожним, що в ті ночі спали під отвертим небом, злипалося волосся й одяг їх покритий був каплинами зоряного поту, що капав з небесних звізд на грішну землю і на людей її.

І в ті страшні часи, коли прів від жаху фірмамент небесний, постановив найбільший султан Османів рушити на завоювання землі „джаврів“. Тоді отворено святу „Браму Фетви“ і зі всіх мінаретів Стамбулу голосно закричали мослємські муеззіни:

— „Йдіть легкі і тяжкі та ревнуйте добром і кровю на шляху Господнім!“

240