А сто вистрілів з гармат оповістило початок Джігаду.
Так зачався Джігад — святий поход Султана Сулеймана.
А в перший день Джігаду падав дощ крівавий на землю христіянську, на шляхи, котрими мали йти небаром великі полки Падишаха. Падав дощ крівавий, хоч на небі не було ні вітру ні хмари. Впав і лежав на полях, стежках і шляхах від полудня до ночи. А в воздусі на угорських рівнинах піднявся пил крівавий і тижнями стояв на небі. Стояв і страшно світив хмарами в день і в ночи. І жах великий пішов по безмежних пуштах угорських і по замках лицарських. А безнадійність чорним саваном покрила соняшні землі Мадярів і Хорватів від краю до краю.
А як сімома брамами Стамбулу сунули мов туча на святий Джігад полки Сулеймана, — надійшла буря від Чорного Моря. І йшла перед військом Великого Султана і сипала дивним дощем білих риб, що милями заслав дорогу полкам Падишаха. Музулманське військо з острахом вдивлялося в свого монарха. А він їхав на чорнім як ніч кони, під зеленим прапором Пророка, з мечем Магомета, „Твердий і Великий“ Султан Сулейман і ні оком не дрігнув, дивлячись на дивні знаки небесні. А військо його вдивлялося як в образ у неповорушну постать Сулеймана, що їхав на бистрім кони мов висока камяна подоба Господньої кари. Ніякого металю опріч твердої сталі не мав на собі ні при собі, ніякої оздоби одяг його.[1]
А біля нього їхала в арабськім вовнянім бурнусі і в кашмірськім шалю, у критій колясі за венецьким склом, улюблена жінка завойовника, прегарна Роксоляна Хуррем, „серденько серця Султана Сулеймана“.
А як на обрію зникали найвисші вежі Царгорода, Султан пересів з коня до карети жінки, щоб розпращатися з нею і сказав:
— Я додержу слова і покажу тобі, як виглядає битва. Пришлю по тебе. А тобі в опіку віддаю мого найстаршого сина.
242
- ↑ Автентичне. Так і представлений Сулейман у славній ґалерії воскових подоб султанів. Подоби всіх иньших султанів прибрані в найдорожші одяги і клейноди — з виїмком подоби Сулеймана В.
