Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/25

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Татаре боронилися завзято. Особенно витрівало боронили тої части табора, де був жіночий полон.

Нараз — Настуні похололо в серці. Козаки почали подаватися... Вона ще не розуміла, що сталося. Невимовний біль і жаль стискав їй серце мов кліщами. Невже вони не освободять її? Невже й Стефан покине її?

Козаки і з ними частина полонених були вже — за таборами. Очевидно відходили поспішно. Татари чомусь не гналися за ними. Не могла зрозуміти, що було причиною того всего.

Щойно по довгім часі, як козацькі ватаги вже ледви видніли в блиску догоряючих частин табора — побачила, як здалека надїздив більший татарський чамбул.

Тепер і татарська сторожа з табора кинулася в значній части в погоню за втікачами.

Як чорне гадє затемніли на степу татарські відділи. Козаків уже не видно було.

— „Нехай їх Бог ратує!“ подумала Настуня й хотіла молитися за них. Але увагу її відвернув прикрий крик. То оставша частина татарської сторожі добивала ранених козаків і деяких полонених, передтим виколюючи їм очі й знущаючись над ними в страшний спосіб.

Так закінчився серед українського Дикого Поля оден з тих незлічимих і страшних епізодів, одна з тих нічних різанин, в котрих від віків ніхто не просить ні не дає пардону. А кріваві степи Запоріжжа знов мерехтіли спокійно в ранній імлі, такі здорові і свіжі, якби їх щойно сотворила дивна рука Господня.

Настуня в своїй глибоко віруючій душі думала весь час над тим, чому Бог дав їй на цілі дні наперед побачити козацькі відділи, перекинені може на багато миль злудним привидом пустині, — а не дав їй освободження. Думала й не знаходила відповіді.

І ще на одно не знаходила відповіді, а саме на питання, чому діти тої землі, з котрої вийшла, йшли у неволю, хоч вони ростом і силою більші від Татар. Чому вони не женуть Татар у неволю, але Татаре їх?

21