них знарядів, кінці кремяних стріл, до ножів подібні, лежали здовж того шляху в пісках. Їхали довго.
Жара кріпшала, бо наближалося полуднє. Верблюд султанки, котрий досі уперто крутив носом, коли вона підсувала йому сухі як порохно зела пустині, тепер зачав ласувати їх мов присмаки, особливо пахучі кантоліни та гіркі, золотисто-жовті кольоквінти; овочі їх, подібні до малих помаранч, лежали засхлі здовж Шляху Фараонів між листям, подібним до листя винограду.
А як сонце зайшло, каравана стала й арабські провідники зварили й зачали їсти біле мясо пустинних ящірок, котрого не могла їсти жінка Падишаха. І дали їй меду диких пчіл і солодких дактилів.
І знов настав день, але такий, що не добре надається до їзди в пустині. То зі сходу, то з полудня завівав вітер — такий горячий, — що здавалося, немов „и хто дув огнем з величезного міха. Небо стало жовте, як сірка. А за кождим подувом горячого вітру воздух ставав темний і їхалося мов у мряці.
Невимовна спрага зачала мучити людей і звірят. Бедуін, що постійно їхав біля султанки, виняв і подав їй до жування затвердлу живицю, котрою пріє арабська акація.
Страшна жара трівала весь день аж до вечера. А коли нарешті улягся „вітер з пекла“, була вже темна ніч. І навіть міцні люде не мали сили, щоб відразу зняти сідла зі звірят. Так їх втомила жара.
Всі Бедуіни подивляли султанку Місафір, котра весь час їхала на своїм верблюді мов правдива Арабка. І ні разу не казала здержати каравани, хоч була дитиною далекої країни на півночі, де сонце лиш тоді має сильний блиск, коли на нього дивитися. За її прикладом держалися й жовніри Падишаха, хоч не одному з них робилося млісно коло серця і язик з горяча деревів.
А третого дня старий шлях фараонський перейшов у майже бездоріжну, камянисту стежину. Довжезним гусаком сунула нею каравана султанки Роксоляни до гори, званої „Горою Купелів Фараонських“.
Густа пара по сей день добувається з дуже горячих жерел на тій горі, в котрих від споконвіку кипить натрон
275
