Султанка Роксоляна відпочала кілька днів і вилічилася з ран на руках і ногах. А тоді заявила, що хоче ще відвідати Синайський Монастир христіян, положений високо в неприступнім місци між білою Горою Мойсея і чорним Джебель-Аррібом.
Та тепер уже ніщо не дивувало ні Бедуінів-Арабів, ні солдатів султана.
Скоро світ рушили з нею стрімкою стежкою. А коли стежина ставала вже дуже стрімка, взяла султанка звіря за поводи і пішки йшла перед ним, додаючи йому відваги. З молитвою до Аллага на устах ішли за нею побожні мослєми.
Праворуч і ліворуч підносилися височезні, прямовисні стіни з граніту в дико-фантастичних формах, бо й граніт вітріє у безвістях віків, і нема нічого вічного, опріч, духа Божого і його частинки, яку Бог вдунув у людей на образ і подобіє своє.
По якімсь часі походу вгору побачила оточену горами рівнину Ер-Рага зі скалистою височиною Ес-Сафсар при її кінци. У страшній величі показалися її очам незабаром незмірні гранітні маси двох, майже до небес високих, червоно-брунатних скельних стін.
А коли перейшла ту страшенну челюсть, отворилася перед нею лагідно піднесена долина Етро, по арабськи Ваді-ед-Дер, з Горою Арона.[1] А далі шлях до високо положеного Синайського Монастиря. Стоїть самотний, на широкій долині, у північно-східного підніжжа Гори Мойсея, збудований як кріпость. У камінню перед тисячем літ вковані три тисячі сходів провадять туди, на верх.
Тут знов кілька днів спочивала Султанка і дять разів на день молилася, лицем обернена до Мекки...
А потім пішла Ваді-Гебраном у полуднево-західнім напрямі, до чистого як кришталь жерела, біля котрого росте непроходима гуща тамарисків і диких пальм. Сієніт і базальт довкруги. Але скелі ставали помалу щораз меньші. Вже виступали округлі каменюки і пісок, щораз то кращий і мілкіщий.
Каравана султанки скорим походом перейшла пустиню Ель-Каа і дійшла до Гори званої „Дзвін“, по арабськи Дже-
279
- ↑ Джебеть Гарун.
