Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/294

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


— Ти біжиш... попри коні... дикі, волохаті... форкають на тебе зблизька ніздрями... а ремінні шлиї у тебе на шиї... батіг-сирівець крає твоє тіло... чую свист його... бачу твою ніжку... скервавлену... білу... і води спрагнені устонька твої...

— Що було зі мною дальше?

— Бачу морську мряку... і місто над нею... мінарети сяють... мослєми співають... бачу тебе в школі... й учителів твоїх... сідаєш на ґалєру... на чорний корабель... а на руках твоїх... ланци затискають... на беріг виганяють... на Авретбазар...

Тут Султанка, — котрій в очах крутилися слези вже від хвилі, коли старець згадав про її рідний дім, — заплакала і слези як перли покотилися з очей її. По хвилі запитала мягким голосом:

— Щож було зі мною дальше?

— У найкращій Хвилі свойого життя... ти молишся до Бога... у сутінку-ранку... за кратами стайні... на краю базару... а найглибша віра... у премудрість Божу... бухає з серця твого, як із жерела... ти кажеш сі слова... Да будет воля Твоя!...

Тут Султанка перестала плакати й уважно вдивилася в очі дивного старця, що заходили екстазою. їй вихопився з уст тихий шепт:

— Ти не мослємський дервіш, ти монах нессараг!...

Старець або не чув або не хотів чути того, що вона сказала. Говорив дальше з екстазою в очах, уже без її запиту:

— Заходило сонце за Святиню Божу... як тебе продали на Авретбазарі... і сумерк западав... коли ти входила... у дім Сулеймана... Великого Султана... ним Бог благословив... його власний нарід... а тяжко покарав... народи нессараг...

— Що було зі мною дальше?

— Бачу білий ясмин... ясний місяць сяє... очей молодих дві пари зустрічає... твій перший Наречений... тебе благословляє... бо ти не відкидаєш... святий для тебе знак... не холеш заміняти... за сиґнет Султанів... в тій хвилі залюбився в тобі Сулейман...

— О, старче Божий! Скажи мені правду, чи він не перестане... любити мене?

290