— Сильний віл, моя доню, зриває воловід... великий чоловік не ломить слова... ось вяне личко твоє... бо Господній посол... нікому невидимий.. сильніщий від заліза... вже час наспіває... в палату Сулеймана... у святу ніч Байраму[1]... приведуть дівчину... найкращу квітку... зі всіх земель Султана... а він не прийме...[2].
Султанка Місафір відітхнула глибоко і вже спокійно запитала:
— Що буде зі мною дальше?
— Зараз, доню моя... ти могла зробити... зі своїм чоловіком... все при Божій волі... чуєш, доню?... все... як він з народом своїм... і твоїм... а ти замість доконати великого діла... вкрала одну душу... і криєшся з краденим... доню моя, доню!... .
— Ти не мослємський дервіш, ти монах нессараг!...
Довшу хвилю панувала мовчанка. Старець молився. Султанка блукала очима по нутрі його камяної печери і збирала відвагу, щоб запитати про те, чи здійсниться її найбільша мрія. Нарешті перервала мовчанку.
— Чи Мустафа, син Сулеймана, засяде на престолі Султанів?
Обличча старця захмарилося. Він остро вдивився в могутню Султанку і твердо відповів, якби сокирою рубав:
— Мустафа... син Сулеймана... правний наслідник його... не сяде на престолі... батька і діда свого!...
— Чому?
— Убє його могутня Султанка Місафір!...
Султанка побіліла як полотно і виглядала як береза обвіяна снігом. Вся кров збігла їй з обличча і віддих в ній заперло. Коли прийшла до себе, кинула одно різке слово:
— Як?
— Рукою мужа свого... і батька Мустафи...
291
- ↑ Байрам = турецький Великдень.
- ↑ Автентичне. Коли султанка Роксоляна зачала вянути в красі своїй, ворожа їй партія вишукала найкращу, молоденьку дівчину й привела її до палати Сулеймана, щоб подарувати йому. Роксоляна довідалася про се і положилася на лорозі палати, щоб не допустити суперниці. Коли про се повідомлено Сулеймана, він, вірний раз даному слову, заявив, що поки живе його жінка Роксоляна, не прийме жадної иньшої. І додержав свого слова до кінця.
