що описують вчаснійші або пізнійші часи її епохи, бо вчаснійші мали вже в собі зерна, які доспіли щойно за часів Роксоляни, а пізнійші — се овочі тих зерен, які повставали в її часах.
Що лучаються жінки, котрі до самої смерти ділають своєю красою, про се свідчить відома історія славної Тулюзанки Павлі де Вінь'є, сучасниці Петрарки (1304—1374). Француські й італійські письменники описують, що вона не могла вийти на вулицю, щоб зараз не почали збиратися товпи народа, зложені не тільки з молодих мужчин, але і зі старих тай навіть з дітей і жінок, котрі подивляли її красу. Доходило до того, що при її появі на вулиці комунікація в місті ставала неможлива й рада міста була приневолена, заборонити їй виходити без заслони. Павля де Вінь'є згодилася на те. Але коли вістка про се розійшлася ло Тулюзі, товпа грозила явним бунтом за позбавлення її такого виду. Прийшло до нової постанови: Гарна Павля мала два рази в тижні показуватися народови без заслони у вікні свого помешкання а на місто виходити тільки в заслоні. Сучасні пишуть, що Павля де Вінь'є до смерти, котра наступила в глибокій старости, ділала ще на мужчин красою своєї постави і приємним видом.
Подібним феноменам, який сильно ділав на відомого з твердости характеру Султана Сулеймана Великого, була очевидно й одинока його жінка Роксоляна, котра задержала вплив на ньога аж до своєї смерти. Навіть коли з віком зівяла вже давна краса її й вороги її впливу хотіли підсунути Сулейманови молоду, прегарну дівчину тай уже привели її до палати султана, — Роксоляна спротивилася тому. Султан піддався її волі й не приняв молодої дівчини. Так обстояла вона до кінця моноґамічне подружжа своєї країни, всупереч звичаям народа мужа свого. Надзвичайно драматичні і високо траґічні події з її дальшого життя зломали її передвчасно: вона померла з'уживши сили надмірним проявом своєї енерґії та гризотою ізза своїх синів. На скільки відбилося на її душі і здоровлю відступство від віри батьків, трудно виробити собі поняття. Але що й се мусіло з літами ділати на неї — в тих часах ще дуже твердої віри, особливо на сході, — не підлягає сумніву. Все те моглоб бути предметом окремої праці про ту дуже цікаву й визначну жінку.
Тут треба ще підчеркнути, що між ріжними реляціями про походження Роксоляни не конче мусить бути суперечність. Напр. коли Ґославський пише, що Роксоляна родом з Чемеровець, а Турки казали польському послови Твардовському, що вона походила з Рогатина, — то правдою може бути одно і друге. Бо уродитися вона могла в Чемерівцях, а виростала в Рогатині, куди перенісся батько. Родинаж її могла походити зі Стрийщини (Самбірщини), як твердять инші. На всякий випадок походила вона з української землі й може колись устійнять точно, з котрої саме місцевости. Притім хибно булоб уважали „польськими“ або „московськими“ студії таких письменників, котрі походили з України, а писали по польськи чи по російськи. Такі праці очевидно належать до українського письменства, все одно в якій мові вони писані. Бо територія (земля) рішає в першій мірі про приналежність людини а тим самим і про її духа та творчість. Про се у культурних народів нема вже ніякого сумніву і, напр. Американцям і на
