Сторінка:Назарук О. Роксоляна (1930).djvu/89

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


А він не сподівався, що між невольницями одної зі своїх одалісок зустріне чужинку, яка кепською мовою, але зовсім влучно говоритиме про коран і не схоче відразу кинутися йому до ніг — йому, наймогутніщому з Султанів! Здавалося йому, що з її так скромно спущених оченятах замигтів відблиск гніву. На одну мить.

На хвилинку забушував також у нім гнів. Особливо вразило його слово про „насилування". Хотів їй сказати, що не має ще ніякої підстави, говорити ані навіть думати про се. Але вчас зміркував, що такий висказ може зразити безборонну невольницю та замурувати їй уста. І перемогла в нім цікавість молодої людини, як дальше розвинеться розмова з сею невольницею. І успокоювало його гнів її признання, що він наймогутніщий сторож святої читанки Пророка.

Взяв її знов за руку і сказав:

— Чи ти віриш у Пророка?"

— „Я христіянка," відповіла виминаючо, але доволі виразно.

Усміхнувся, думаючи, що вже має перевагу над нею.

— „І якже ти можеш покликуватися на читанку Пророка, коли не віриш у нього?"

— „Але ти віриш," відповіла так природно й весело, що розброїла його. „А ти тут рішаєш, не я“, додала.

— „Тай розумнаж ти!“ — сказав здивований Сулейман. „А відки ти родом, як називаєшся і як сюди попала?"

Скромно спустилася очі й відповіла тихо:

— „Я з Червоної Руси. Твої люде називають мене „Роксоляна Хуррем"[1]. Татари вивезли мене силою з дому батьків, в день вінчання мого. І продали мене як невольницю, раз у Криму, а раз тут, на Авретбазарі".

„Ти була вже жінкою другого?" — запитав.

— „Ні," відповіла. „В сам день вінчання вивезли мене."

Молодий Сулейман хвилину боровся зі собою. Потім взяв її за обидві ручки, подивився в очі й запитав:

— „А чи ти по своїй волі лишиласяб тут, якби я прирік взяти тебе до свого гарему на правах одаліски?"

— „Ти не зробиш сього," відповіла.

{{{pagenum}}}

  1. Радісна Русинка.