дарма що гаразд розумів усеньку вагу того діяріушу, особливо що-до документів, яких він і зовсім не переписував. Тут можна висловити таку думку. Величко, як це звичайно робили мало не всі тогочасні літописці-письменники, можлива річ, навмисне не визначив, що́ саме запозичив у Зорки, бо він будь-що-будь мав себе самого за літописця, але не історика. До того й історики тодішні не мали звичая докладно свої джерела визначати. Через те й Величко зовсім не подає іменнів инших козацьких літописців, що з реєстриків їхніх він брав різні звістки. Инша річ, указівки літературні, і Величко їх робить, бо це повинно було викликати ще більшу пошану до його поважної праці. З Величка був літописець учений. Цих він незмірно вищий од Самовидця. На ньому, на його науці відбилася, з одного боку, тодішня школа, а з другого — тогочасне польське письменство й освіта. Величко вчивсь у Київській духовній Академії, а там за цих часів панували схоластика й красномовство, як це видно з розвідок про Академію акад. М. І. Петрова (за другу половину XVII ст.) і В. Сєрєбрєнікова (з половини XVIII ст.). Красномовство — це головна риса Величчиного літопису, його стилю, його викладання, його мови. У Величка красномовства й риторики безмірно більше, ніж в инших українських літописців. Це характерно, бо з нього, як ми знаємо, не була духовна особа. Величчин літопис — це значною мірою історична праця, на підставі джерел написана. Ми вже були наводили його вказівки на деякі з його джерел — Твардовського, С. Зорку та инших. Опріч цих джерел, він іще користувавсь з козацьких кронічок (I, 24). Але найбільш Величко посилається на Пуфендорфа (за обрахунком акад. В. С. Іконнікова 13 разів в 1-ку, 2-му і 3-му томі, на Твардовського більш, як 10 разів). Посилається він і на польські хроніки — Кромера, Гваньїні. Він користується з творів відомих українських письменників XVII–XVIII вв. — Лазаря Барановича, Інокентія Гізеля (Синопсис), Іоанікія Галятовського, Дмитра Ростовського, Симеона Полоцького. У другому томі його літопису ми бачимо довжелезний витяг з Скарбниці Іоанікія Галятовського про суперечку його за церковні єрархії з єзуїтом Пекарським. З Скарбниці Галятовського Величко бере звістку про чудо в Єлецькому манастирі, коли точилася війна — українці билися з турками, що здобували тоді Львів, Броди, як про це, каже Величко, свідчить Галятовський у Скарбниці своїй, в чуді 26, на 26 аркуші: «А же написалемъ Лвовь, Дубно, Броди и иннія гради тамошнія Росіею Малою, додає Величко — учинилемъ не зъ моего мнѣнія, але зъ Скарбници премудрого мужа отца Галятовскаго, которій въ той своей Скарбници, въ чудѣ 26 вишположенномъ, ясно гради преречоніе Малою нарицаетъ Россіею» (II том, стор. 372). Тут цікаво те, що Величко не тільки подає запозичену в Галятовського звістку, але до цієї звістки додав й свою думку, що Галичину й Волинь Малою Росією називати випадає. Величко зазначає, що книжечку цю друковано в Новгородсіверській друкарні (II, стор. 410). З передмови до книжечки Галятовського «Старій Костелъ заходній» Величко взяв життєписа й реєстр літературних творів архієпіскопа Лазаря Барановича (Мечъ, Труби, Лютня, Мѣра, Животи Святихъ, Книга Рожаю, Книга смерти) (III, стор. 178).
