жий. «Бери, баране, голову, бо ти дужий.» — «Ох, бери ти, козле, бо ти сміливий.» — Узяли в двух и вкинули в торбу. — Идуть, та идуть, коли горить вогонь.» Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не зйіли. Приходять туда, аж то вовки кашу варять. «А, здорови, молодці!» — «А, драстуйте, братці, драстуйте!.. Ще каша не кипить, мясо буде з вас…» — Ох, там баран уже злякавсь, а козел давно уже злякавсь. Козел и одумавсь: «А подай лишень, баране, отую вовчу голову.» От баран и приніс. «Та не цю, а подай більшу,» — каже козел. Баран знов цупить туж саму. «Та подай ще бильшу.» Ох, тут уже вовки злякались; стали вони думати-гадати, як би відціля удрати.
«Славная, братці, кумпанія и каша гарна кипить, та нічим долить; піду я по воду.» Як пішов вовк по воду: «Хай вам аби-що з вашою кумпанією!» Як зачав другий того дожидати, став думати-гадати, як би й собі відтіля удрати. «Е, вражий син: пішов, тай сидить, нічим каши долить; ось візьму я ломаку, та прижену його, як собаку.» Як побіг, так и той не вернувся. А третій сидів-сидів: «Ось піду лишень я, так я йіх прижену.» Як побіг, так и той рад, що втік.
«Ох, нум, брате, скорійше хватацьця, щоб нам оцю вашу пойісти, та з куреня убрацьця.» Ох, як одумавсь вовк: «Е, щобъ нам тройім та козла и барана бояцьця? ось ходім, ми йіх пойімо вражих синів.» Прийшли, аж ти добре шатались, уже з куреня убрались, — як побігли, тай на дуба зибрались. Стали вовки думати-гадати, як би козла та барана нагнати. Як стали йти и найшли йіх на дубі. Козел смілійший — изліз на самий верх, а баран не сміливий — так нижче,
«Ох, лягай, кажуть вовки ковтуноватому вовкови: ти старший, тай ворожи, чи не побачимо йіх.» Як ліг вовк до гори и зачав ворожити. Баран сидить на голлі, та так дрижить; як упаде, да на вовка. Козел сміливий не став зівати, а як зак-
