Сторінка:Наськы украинськы казкы, запорозьця Иська Матырынкы (1835).pdf/66

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
41


То догоры, то жывоткомъ!
„О, що бо ты, Ивасю, робышъ?
Мовъ, справди, вже сыдѣть не зна!
Нащо, такы, така мана?
Нащо, такы, мене морочышъ?
— „Да Богъ же Мыну, мынѣ, вбый!
Колы симъ думавъ я якый
Глумъ надъ тобою пидійматы!“
Сказавъ Ивась; „Да що почать,
Що не второпаю сѣдать?
Ить чомъ мынѣ не показаты?
Тоди бъ, Олесю, й я умѣвъ, —
Гарнесенько бъ собѣ сыдѣвъ!»…
Олеся жъ зъ дуру тутъ и сѣла,
Вхопывшысь гаряче за рѣчь, —
А той мерщише — бурхъ у пичь!
Отъ матерѣ, тобѣ, й вгодыла!…
Йвась потимъ зъ хаты, да на дубъ —
Забравсь, геть, въ самый ёго чубъ…
Сыдыть, а ни чычыркъ на гильцѣ…
Колы, осё сь летыть й змія, —
И-прямо пала де мнясьця:
Такъ склалысь содухы Оленьцѣ!…