се не завсїгди вдавало ся і тодї прощеним у Київі приходилось іти відкупатись за свої провини в страховинній Коднї.
З огляду на се можна либонь з певностию сказати, що Румянцев не дуже то піклував ся над полекшою долї колїїв, хоча змисл повстаня їх, як ми бачили, зрозумів гаразд. Ухилянє від тяжких кар в сїм разї у нього було таке-ж саме, як і у начальників ріжних росийських віддїлів, розкиданих в Польщі. Коли до сих начальників приводили на суд тих чи иньших колїїв, впійманих польськими под'яздами, то вони по більшій частинї або ослобоняли впійманих, як се було, напр. з Митинським, або обмежались якоюсь раптовною вихваткою, що на тодїшнї звичаї не потягала за собою серіозних наслїдків. Ґенерал, напр., що стояв у Тульчинї, коли привели до нього росийського підданого Микиту Москаля, — вислухавши про його напад на с. Малинки і його шлюб з панною Ґрабовскою, обмежив ся тим, що власноручно три рази вдарив його по твари. „General, сказано в документї, uderzył Moskalia w gembe razy trzy y na tym się zakonczilo“. Польські власти про те сим не задовольнились і лишили Москаля до лїпшого суда в себе[1].
На рештї, правда, Румянцев, побачивши, що і після приборканя головних гайдамацьких сил все таки лишалось багацько забраних в полон колїїв і що вертати їм усїм марівну волю, засилаючи до дїдичів нї до чого не приведе, зробив пропозицию Панїну вживати їх для ріжних робіт або відсилати в військові залоги в середину держави росийської, в місця віддалені, „ибо въ Малороссіи употреблять ихъ непрочно“[2].
Збувшись самостійного погляду на колїївщину і роблячи відповідно вказівкам Панїна, Румянцев не з'умів і оборонити від відданя на суд переяславського архирея Гервасия Лінцевського і ігумена Матронінського манастиря Мельхиседека Значка-Яворського, що з липня 1766 р. перебував не в згаданім манастирі, а в Переяславі. Відома вельми-трудна дїяльність згаданих осіб в справі підтриманя православя на Українї, після того як вернуло ся з унїї багато присилуваних до неї — мирян і осіб духовних. Коли в період сили колїїв багато попів
- ↑ Переписка Румянцева. „К. Ст.“, 1883 р., кн. 9 і 10, ст. 269.
- ↑ Кодн. кн., ст. 590.
