тепер на верх. Число тих, що з унїї навертались знов на „благочестиє“, як говорили тодї, було дуже значне; таке відновленнє православя тяглось доти, доки знову не почались ріжні утиски з боку унїятів. Коло гноблення і утисків дуже ревно заходились: унїятський митрополит Володкевич, що мав резиденцию в Радомишлю, його офіциял Мокрицький і покірна орудина в їх руках Воронич, тодїшнїй реґементар української партії, себ то начальник над тими польськими військами, що призначувались звичайно на оборону України і Поділя. Тільки страх довести до повного озвірення хлопів, що були потрібні для відновлюваної панщини, примусив бодай більших польських панів на Українї, як наприклад князя Сангушка, спинити хоч почасти нову війну проти „шизми“.[1] Та на рештї і затверджена соймом р. 1767 толєранция в справах віри мусила потягти за собою, бодай на перших часах, ослабшаннє захланноности унїятів.
Але й без сього ослабшання утисків простий люд Київщини і особливо Смілянщини зважив ся сам вернути права своєї віри яким би не було способом. Вже р. 1767 перед відкриттєм сойму, сїльські громади згаданої висше місцевости знов почали просити архиєрея Гервасия прийняти їх як перше під опіку переяславської епархії. З сього часу зачалось таким робом нове прилученнє, що тяглось доти, доки і єпископ Гервасий і ігумен Мельхиседек не були на віки розлучені з Україною.[2] Зворушеннє селян під той час було таке велике, що, як доносив Гервасий українському ґенерал-губернатору ґрафу Румянцеву, „обратившіеся въ унію священники не имѣли другого средства къ своему спасенію, особенно въ началѣ 1768 г., какъ только искать себѣ защищенія вь Переяславѣ“,[3] де натурально повертались на православє. В Кодненській книзї ми знаходимо виразну ілюстрацию такого становища священників. Священник слободи Янівки в старостві білоцерківськім Матвій Сухач, оскаржений в Кодні на основі підозріння в підмозї гайдамакам р. 1768 і за православє, розповів на судї, як він зараз же на початку різнї 1768 р., будучи унїятським дя-
