НЕ МОЖНА БАБІ ПАРАСЦІ ВДЕРЖАТИСЬ НА СЕЛІ.
Ой, люди добрі! Що мені на світі Божому робити? Не можна, не можна за лихими сусідами на селі вдержатись! Хоч зараз спродуйся, пакуйся — та й на Кубанські степи. Дав же мені Господь сусід — нічого казати!… Але ніхто мені так не допік аж до живих печінок, як та капосна баба Палажка Соловїха. Та що й говорити! Хіба ж ви її не знаєте? Чи є така не то що на селі, але й в цілому Божому світі? Боже мій! Так уже її обминаю, обходжу десятою вулицею, одже ж зачепить! Як би я й під землею лежала, вона б мене, капосна, і там знайшла. А я, собі на лихо, вдалась добра. І Господи! Я її до віку не зачепила б, як би вона мене не зачіпала. Ще на біду й чоловік мій, Омелько, вдався вже геть то гнучкий, як батіг з клоччя. Та що й говорити! Від такої баби, як Палажка, не тільки я з Омельком, але навіть дві люті собаки не одгризлись би!… На моє бозголовя і хати наші на одному кутку, і поле наше поруч.
Отсе, що Божого дня міряє Палажка свою різу, як не хворостиною, то поясом, таки вдвох з своїм чоловіком, Соловейком. Міряє, міряє, а піде жати, то і вріжеться на ступінь, або й на два в чужу різу. Хіба ж раз люди одбірали з її різи! А отсе сього року мабуть зовсім здуріла: захопила мою різу та й вижала аж пів копи. Виходжу я з серпом на своє поле, дивлюсь аж пів копи уже стоїть! Скинула я пояс, переміряла свою різу —
