пине! Та хоч обізвись до мене. — Ой, Боже мій! Не лиха ж отсе людина? — думаю я, та все мовчу, аж зуби сціпила. Взяла я, оступилась на самісінький край різи. А Соловейко не втерпів та й каже дівці: — Ти взяла б грудку землі та заткнула своїй матері рота. — В мене трохи сльози не закапали з очей, коли вже Соловейко за мною оступається. Я не втерпіла — підвелась і тільки що роззявила рота, щоб крикнути на Соловїху, та й полетіла в рів, бо саме коло нашої різи був глибокий рівчак з маленькою криничкою. Покотилася я в рів, а кісточка в нозі хрусь! Зломила ж я, думаю, ногу! От тепер, думаю, як би прибігла Соловїха, то побила б голову серпом зверху. Напилась я з криниці води та насилу вилізла з рову. Іду я по різі, та шкутильгаю. А Соловїха вже й рота роззявила: — О, ба, грапине! Покарав тебе Господь, бодай була й другу ногу зломила. — Я таки й додому не дійшла; один чоловік, спасибі йому, привіз мене. Другого дня, як ішла на поле, то вже рисувала через дві різи: як своє лихо, так Соловейків обминала, щоб тільки не було між нами тієї гризоти, тієї змажки та лайки.
Зве мене Палажка поповою сучкою, а сама побігла скаржитись до попа на свого чоловіка та на пасинка. Прийшла, впала на вколішки, склала руки на грудях та й нявчить, наче свята та божа: — Отсе побили мене чоловік з пасинком… Так побили, що й Господи! А все то через ту Параску, що все підмовляє мого чоловіка й пасинка. Пасинок скинув з мене очіпок та тягав двома руками за коси, а чоловік третьою рукою скуб за коси, а четвертою бив. Так мене побили, та покалічили! — Еге! Хіба ж я не бачила й не знаю, як воно було? Хоч я й сліпа на одно око, але добре бачу, де що діється і як діється. Сидить пасинок на призьбі, а вона з сіней штурх його рогачем в спину. Він не втерпів та й зачепив якось очіпок. А вона тоді як визвіритсья на свого чоловіка: — Ти, сякий-
