Серед різних народів, а між ними й серед українського, зберігаються і передаються з покоління в покоління перекази про спячих лицарів-борців, що свої голови клали за волю, за честь, за добро свого народу. І чим довше нарід у неволі, тим кращі й більш поширені такі перекази. А в кожному з них сильна віра в те, що славні народні лицарі не вмерли, не пропали безслідно, вони лиш після тяжких боїв спочили, здрімалися в своїх могилах. Вони спять і ждуть слушного часу. Аж надто ясно, що це тільки так виявляється жива й кріпка віра народу в невміручісгь своєї сили і в остаточну побіду.
Німецькі перекази оповідають про спячих лицарів в тирольських горах Куфштайні, про спячих лицарів Барбароси, українські про спячих лицарів, князів, козаків та збійників.
Поети переспівали такі перекази у своїх поезіях. Мають такі поетичні переспіви і українці. Юрій Федькович співає про „Короля Гуцула”, що дрімає з своєю ватагою в Чорногорі і встане, о певно, встане і поборе „руську долю ту погану”. Пантелеймон Куліш у свойому чарівному оповіданню „Орися” згадує, що прийде такий час, що князь найде знов свій Переяслав, а з Турової кручі повстануть тури.
А вже ж найкращу обробітку таких переказів дав Іван Левицький у свойому оповіданню „Запорожці”, яке є справжньою перлиною в українській літературі.
Іван Левицький-Нечуй, визначний український повістяр, жив у роках 1838—1918. Написав багато гарних оповідань і повістей, в яких змальовує життя-буття українських селян, робітників, міщан і інтеліґенції. Не поминає теж і інших народностей, що живуть на українській землі, та дає вірні й яркі картини їхніх суспільних і національних відносин до українського народу.
