Сумно було в лазареті. Надворі поночіло. Петро вмер на чужині, між чужими людьми. Бурлаки сиділи й стояли кругом нього, мов кам'яні. Кожний думав про себе, про свою долю.
„Що-ж далі буде з нами?“ думав кожний бурлака. „Що-ж буде далі зо мною?“ думав Микола: „невже-ж колись і Нимидора почує про мою смерть на чужині?“
Микола почутив, що на його голові волосся піднімається вгору. І ніколи йому так не хотілось вернуться в свою хату, до своєї Нимидори; йому забажалось хоч побачиться та поговорити на одну хвилину, — та пан був живий. Втікачі недавно принесли звістку, що в Вербівці все було так, як і передніше, що пан розпитує скрізь по сахарнях та шукає Джері, щоб на ньому зігнать свою злість.
Після Кавунової смерти в посесора зостались його гроші за цілий місяць. Як настав обліч, вербівці почали нагадувать за ті гроші. Микола просив Бродовського оддать ті гроші йому до рук; він думав передать їх в церкву на помин душі небіжчика.
„А вже-ж! так оце й дам бурлаці в руки чужі гроші,“ казав Бродовський. „Знаю я, в яку церкву ти однесеш гроші: ти їх проп'єш в шинку, бо ти-ж напропали гуляєш.“
„Не проп'ю, а оддам у церкву,“ сказав твердим голосом Микола.
„Я й сам оддам на церкву,“ сказав хазяїн.
„Чи бог-же прийме з ваших рук ті гроші за душу небіжчика?“
„Що ти мені допікаєш отими дурощами! Я тебе поведу в поліцію до станового."
