Перейти до вмісту

Сторінка:Нечуй-Левицький І. Микола Джеря (1926).djvu/215

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

ки відер горілки ти дав на могорич голові, писареві та його рідні. Скинемо ми й тебе з парафії, як і голову. Сам сяду в громадському шинку, а тебе не пущу.“

„Хто тобі забороняє? Сідай, про мене, сам, ще й дочку свою посади,“ почав шинкар.

Громада зібралась у волость і загула, як бджоли в уліку. Багатого голову скинули й обрали за голову чередника. Всі громадські шинки пооднімали од жидів і оддали двом чоловікам, таки вербівським.

Тим часом почали наділять селян землею. Пан забрав собі кращі землі по долині, по-над річкою, а половина села мусіла брать землю на шпилях по-над крутими балками. Одна така гора припала й Джері й його зятеві. Та гора була така крута, що в великі дощі рілля скочувалась з водою вниз, а воли ледве тягли плуга по косогору. Опріч того, під панські землі одійшов ліс, а в тому лісі були людські садки. Ті садки належались до хазяїнів споконвіку. Вони росли по балці серед густого ліса. Там був і садок Джерин; там стояла з давніх-давен пасіка його батька.

„Панове громадо!“ казав Джеря людям: „пан хоче нас скривдить, та ми того не попустим. За що ми будемо платить такі скажені гроші? Чи вже-ж за ті лисі гори! Як собі пан схоче, а я не хочу брать того поля, не буду навіть цього літа сіяти на ньому хліба; а хто посіє хліб, той буде зрадник громаді!“

„То й не сіймо!“ гукнула громада: „а хто почне орать, тому ми полатаємо киями боки.