руках. Вся чорносотенна чиновницька зграя, що й досі виглядала старого ладу, також була на боці поміщика Підвисоцького.
В половині травня місяця я одержав телеграму з центральної ради, що її підписав професор Грущевський — голова ради, де говорилося, що за постановою президії ради мене призначено, за делегата, щоб їхати до Петрограду до тимчасового уряду клопотатися за автономні права України.
Делегація складалася з десяти осіб: двох селян — я і Сніжний од Київщини, двох військових, одного робітника від арсеналу — т. Коробенка, письменника Єфремова С., Ковалевського М. та, не пам'ятаю, ще когось під керовництвом Володимира Винниченка.
Відряжаючи нас, президія ради дала друковану декларацію, а голова Грушевський особисто наказував конче домагатись автономії для України.
На мене особисто ця подорож справила велике вражіння й багато дала для мого розвитку.
В Петрограді на вокзалі нас бучно зустріли військовий ешелон і селяни-українці, що саме тоді були на всеросійському земельному з'їзді в Петрограді.
Найбільш було з жовто-блакитними прапорами, здається декілька і з червоними.
Біля вокзалу був мітинг, на якому виступав, здається, заступник військового міністра на прізвище Толубовський. У своїй промові він підкреслив, що приїхали представники від майбутньої української держави до тимчасового уряду не просити, а вимагати людських прав.
Далі виступав Винниченко та инші.
Нас із музикою повели по шпалерах, де стояли салдати. Ми здоровкалися, а далі Толубовський для пишности дав нам, щоб переїхати до міста, автомобіля й карету Миколи II.
Візник, що поруч його ми проїхали, питав здивовано, що то за люди; другий відповів, що то „хахлацькі міністри“ приїхали з України.
