Нас одвезли в помешкання четвертої гімназії й розмістили з делегатами-українцями, що прибули на земельний з'їзд.
Увечері тут таки, у великій залі, відбувся мітинг, на якому були селяни з України, багато військових та инших громадян. М. Ковалівський і я доповіли про хід революції на Україні й ті перешкоди, що творять представники тимчасового уряду й генерал Овручів.
Було багато виступів. Українці наказували нам рішуче домагатися, щоб на Україні був український уряд і свої, окремі від Росії, установчі збори.
Пам'ятаю гарячу промову одного салдата, що казав: „Не дадуть, то ми зброю візьмемо“.
Були й инші виступи: так, хтось із росіян рішуче протестував проти домагання українців, дорікаючи нам, що ми вносимо ворожнечу між руський нарід. Були навіть і такі вирази, що треба вигнати геть делегатів центральної ради.
Суперечки йшли довгі, але перемогли українці, винесено постанову підтримати українську делегацію що до автономії.
Цікаво, що на другий день ні в одній петроградській газеті ані слова не було вміщено за приїзд делегатів центральної ради та за мітинги, що відбулися: один декілька годин біля вокзалу, а другий цілу ніч у залі. І це — не дивлячись на те, що на мітингу були кореспонденти газет.
На другий день нашу делегацію прийняв голова тимчасового уряду князь Львов. Прийом був ніби-то ласкавий, але офіційний.
В Катерининській залі зустрів нас цей князь, поручкався з усіма й посадив за круглий позолочений стіл. А далі запитав, у чім справа.
Тов. Винниченко прочитав йому декларацію й розповів про наше доручення.
Перші слова Львова були: „Ще не встигли закріпитися, закінчити війну і встановити законність, а ви вже надумали шматувати російську державу“.
Далі казав, що на це він не згодиться й не має права згодитися, бо це може робити тільки хазяїн російський — установчі збори.
