Він нам лагідно раяв чекати, як вирішено буде цю справу по війні.
Ми заявили, що зовсім не збираємося чекати, а гадаємо разом із російськими установчими зборами скликати і свої, українські.
Як видно, це його дуже стурбувало. Він почав знов доводити, що це, мовляв, може дуже пошкодити на фронті, бо коли почують російські салдати, то покинуть позицію на Україні, й українські домагання можуть відограти згибну ролю на користь ворогові. Пам'ятаю, щось він натякав і на польське домагання, але ми стояли на своєму й ні до чого зі Львовим не договорилися. Тоді він нам порадив побалакати поодинці з усіма міністрами (Керенського як-раз у Петрограді не було, їздив на позицію умовляти салдатів, щоб тягли війну до кінця), а потім зробити спільне засідання, цеб-то нашої делегації й тимчасового уряду.
Ми поділились на декілька гуртків і на другий день пішли оббивати пороги тодішніх міністрів.
Я з Миколою Ковалевським, як есери, пішли до міністра земельних справ Чернова, російського есера.
Він прийняв нас ніби ласкаво. Балакав гарно, але був здивований із нашої заяви:
„А какова украинская территория, и кто ее выдумал? Зто же Малороссия. Так, что же, вы хотите порвать с русским народом?“ — спитав він.
Особисто мене питав, чи дійсно автономії хоче нарід чи купка українських інтелігентів.
Ми, власне, й тут ні до чого не договорилися, бо він теж посилався на установчі збори й наказував, щоб ми на виборах провели більше соціялістів-революціонерів. Навіть обіцяв приїхати на Україну.
Ми ще ходили й до другого міністра; вже вп'ятьох. Це — міністр освіти, Мануйлов, справжній поміщицький тип. Він належав до партії кадетів.
І цей теж із дивуванням, а особисто, мені здається, на мене впер очі. Перші його слова: „Неужели вы додумались до зтого, кто же с вами согласился бы воскрешать уже мертвого ребенка[1]. Русскому народу
- ↑ Цеб-то українську самостійність.
