Щоб помиритися, Винниченко влаштував пароплавну гулянку, де брали участь і різні демократичні та соціялістичпі партії.
Це до деякої міри стерло загострення й дало змогу притягти на свій бік більшу частину як військових, так і громадських кол.
Але рада й досі не мала яскравої форми якоїсь державної одиниці. Проте, загострення на Україні було остільки сильне, що примусило петроградський уряд піти на поступки.
Навіть екстрено приїжджав на автомобілі до Київа в центральну раду Керенський і Терещенко (бачте, українець!).
На них натиснули військові частини, що маневрували перед радою, де сидів Керенський, і вони побачили, що далі тягти українську справу небезпечно, а самовільний розрив буде ще гірший. І тут таки було підписано угоду про автономію України. А щоби закріпити її, в Петроград їде знов делегація, здається, Винниченко, Рахвес і хтось третій.
На підставі цієї угоди видається 9 липня другий універсал і закріпляється законний генеральний секретаріят (тоб-то міністерство).
Але як-раз з цього часу стає більш помітно, що центральна рада й секретаріят роблять не те, чого від них вимагають селянство й робітники.
Українська буржуазія починає грати на національному русі, щоб якось притушити революцію.
Разом із цим починає яскраво оживати й класове почуття.
Перш за все в робітників, а далі й у селянських масах.
У нас, на Остерщині, селяни вже часто почали балакати — чи не грає центральна рада на руку панів. А мені, як членові ЦР, доводилося вислухувати вже й дорікання, навіть од таких товаришів, як Боровик. Селяни юрбами почали ходити, щоб дійсно я довів, що ЦР скоро буде ділити землю.
Отже, моє становище де-далі ставало гірше, бо ясної відповіди я дати не міг, бо й сам нічого не знав, і навіть почав зневірятися.
