Сторінка:Олег Кандиба. Сонце слави (1947).djvu/8

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


поміччю, — а своєю мужною відвагою й хоробрістю, через кілька літ, з великим зусиллям й кровопролитии, відбившися лицарською шаблею від тяжкого ярма лядського, — не з якої конечности, але з доброї волі й за здоровою радою тодішньої старшини своєї, а також не з якої іншої конечности, тільки задля єдиної віри православної козакоруської... І не з такими намірами, щоб колинебудь єдина Україна, отчизна наша, мала розділитися на двоє чи та троє, і двох або трьох у себе мати гетьманів, але з такимипляном і бажанням, щоб та Україна, в єдиній нероздільності пробуваючи, завжди єдиного в себе мала гетьмана, заживаючи своїх давніх і старовинних у всьому прав і вольностей, на що й видано йому, Хмельницькому, державні грамоти» (Гетьман Дорошенко в листі до Кошового Лукаша).

Або як той же Дорошенко писав до свого противника, але патріота Сірка: «При всесильній помочі Божій ми могли б під поглядом звільнення від поляків — подільських, волинських, поліських і литовських городів та земель наших, перед тим православних, а нині насильно переведених на унію, руських, того доказати (в чому була добре пам'ятна інтенція мого попередника Богдана Хмельницького) та в спрагнену стародавньої свободи і святого православ'я приодягти ризу.»

... Змагання трагічного гетьмана лишилися дороговказом для його наступників і віків. Де той сталий рефрен козацьких літописів, листів і універсалів, щоб з’єднати українські землі по обидва боки Дніпра в одну державу.

Нація не об’єдналася. «През незгоду всі пропали, самі себе звоювали» — обвинувачує Дума гетьмана Мазепи і на всі орієнтації, що шарпали єдине тіло народу, відповідав недвозначно: «ліпше було пробувати вкупі лихо отбувати». Треба було двох століть прямування напомацки крізь темряву, оту найбільшу, коли українство Наддніпрянщини зрікалося Західніх Українських Земель, як засуджених на вічну приналежність до іншої держави, а галицьке громадянство — своєї власної землі для України тільки над Дніпром.

Зате ж, як близько за завісою цієї мряки був сліпучий день стихійного вибуху свідомости 1918—19 рр., вибуху в думці, слові, чині і жертві, коли після прелюдії українських гармат залунало оте: «Однині во єдино...»

7