Сторінка:Олександер Кониський. Сестра-жалібниця. Оповідання. Краків 1940.pdf/18

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Кілька літ назад його вибрали повітовим маршалом; не хотів він приймати цього вибору, говорячи, що — „все одно, нічого доброго він не вдіє”, але приятелі впевнили його приняти.

Кащенко — подумав, подумав і згодився.

Кащенко добре знав і шанував Іскру: і коли Іскра представив йому Одинця — він повитав останнього щиро. Того ж таки дня, але вже після вечері Кащенко, сівши окремо у двох тільки з Одинцем, зняв з ним щиру бесіду, тямлячи, що молоде, не отруєне ще досвідом життя серце не вміє лукавнувати і двоїтися, щоб догодити і Богові й чортові. Кащенко бачив, що Одинцеві думки багато де в чому ще молоді, зелені, але чимало в них є і певного, такого, що давно живе і в його й у Кащенка в серці.

— Одначе не гадайте, — говорив Кащенко, — що я абсолютний поклонник старовини; так само не все те подобається мені, що й нове…

Звісно, що віджило свій вік, що спорохніло, того нічого вже воскрешати; трупа оживить не можна; мусить дотліти.

— А вже ж так; але й не все те добре, що нове; нам, як і всім людям, треба дбати про освіту і привілейованих і маси; а маса у нас занедбана… треба нам йти, коли не спроможемося в рівень з Европою, так хоч у слід Европи: брати у неї усе добре, поступове, але не ковтати його не жуючи, а засвоювати добре пережувавши національними зубами.

— Перша шкода, що ми відбилися зовсім від народу, від народности…