Це — рушниця… Це — стріляє…
Як тарахне, — грім лунає!
А ну, гляну: чи, бува,
Вона в мене не крива?
Як струна! Блищить, — аж сяє.
В світі кращої немає!
Це скажу не тільки я…
А в Пилипа, як лушня.
Зрідка іноді буває,
Що й рушниця проморгає…
Власне винна не вона,
А ця люлька… сатана!
Як запалиш, — диму хмара!
Наче йде з макітри пара.
А тут заяць! Та крізь дим
Як і що ти зробиш з ним?
(Та не чухайся, а слухай!)
Як на лови прийдеш, — нюхай,
Чи є слід, а чи нема, —
(Та ти слухаєш?) дарма:
„Часом заяць бігав вчора
І в корчі заліз потвора.
Тай заснув… А сніг вночі
І замів його й корчі.
Часом так ідеш у полі,
Смокчеш люлечку поволі,
Коли нагло ізпід ніг
Оттакезний заяць — плиг!
Тільки скрикнеш з переляку…
(Хоч би мав в руці ломаку!…)
За рушницю… та де він?
Бахнеш здуру наздогін!
