на заходї на український ґрунт; духовий провідник сього Брацтва, наш національний поет Тарас Шевченко, здобув собі тепер дуже поважане імя наслїдком багатьох добрих перекладів його творів і в Нїмеччинї і навіть на цїлім Заходї.
Полїтичним оборонцем наших національних інтересів в 70—90 рр. був професор унїверситету й відомий учений Михайло Драгоманів.
Але про живійше партійне життє не можемо ще говорити в сїй добі. Умовою полїтичного життя є чейже полїтична преса, свобода засновувати товариства й право вільного обміну думок.
А над українським народом тяжів один розпорядок, котрий навіть у Росії вважають виїмковим законом, указ з 1876 р., в якім стоїть ось що:
„Його царська великість зволив розпорядити:
1. Забороняєть ся довіз українських друків, чи брошур, чи книжок, що появляють ся за границею, без окремого дозволу головної цензурної власти.
2. Забороняєть ся появу та друкуваннє ориґінальних творів і перекладів в українській мові в російській державі.
3. Забороняєть ся всї театральні вистави й відчити в українській мові, як також друк музичних текстів“.
А хоч ми, не зважаючи на сї драконські розпорядки, розвинули в XIX ст. лїтературу, котра вірна нашій полїтично-історичній традиції, то се все можна було окупити тільки великими жертвами. А се довело до того, що двадцяте столїттє застає Україну під полїтичним оглядом пробудженою вже з сну до життя.
Повстають полїтичні партії, що серед широких мас здобувають сторонників для своїх полїтичних ідеалів; само собою розумієть ся, що всї сї партії підземельні й революційні. Бо-ж революція се проба повалити пануючий режім з усїми його орґанами.
Одначе російського режіму не можна мірити, мої панове, нїмецькою міркою. Обставини в Росії дїйсно не можливі для культурної нації.
Кождий Українець, котрий хотїв читати Святе Письмо в українській мові, мусїв перепачковувати книжку через границю й ризикувати при тім, що його застрілять.
Кождого Українця, котрий збирав народнї піснї й народнї байки та пробував їх опублїкувати в ориґінальнім
