епідемія після війни ущухає, — у Чехії вона ще має антисанітарні умови для розвитку.
Парнасці свого часу, часу перемог і реакції — часу революційних вірувань, коли французькі поети в своїй творчості спалили всі правила класичности, — врятували поезію від анархії. Так захоплено трактують прибічники музичної і класичної поезії.
Але парнасці були анархічними бунтівниками. Вони ніяк не могли утриматися у своїх постулятних рямцях „мовчазної краси“ та професорства в римуванні.
Не диво, що свого часу такий запеклий парнасовець, як Поль Верлен, іде до символістів хоч і декаданського ґатунку… а Рікара робиться революціонером…
Але це „дела давно минувших дней, преданье“ і т. д…
Війна породила дадаїзм і унанімізм.
Це ніби роздвій колишніх парнасців. „Наплювателів“ на життя імажиністської формалістики і навпаки — художників-космосовців.
Що навкруги робиться, серед кого живуть дадаїсти: не цікаво їм… Що там на фронтах — бойня, що навкруги стогін і розпутньо-животинний регіт — „кат його бери — що нам до того?!“… „Вихолащуй із себе всякий розум, коли він тебе спонукує озирнутися на життя, навіть коли-б тебе прозивали невігласом, дурнем… Така мусить бути твоя поезія й проза — бо ти дадаїст“.
Але таким творцям певне не знайшлося місця навіть серед „демократичного“ оточення…
