Як багате французьке, а Паризьке зокрема, робітництво на минуле своєї боротьби, так воно бідне матеріяльно, як в кожній країні, що поневолена капіталом. Так само, як і в Німеччині, робочий люд затиснуто в рямці машин, що витискують з нього прибутки. Ріжниця лише та, що там його одверто затиснуто в поліційні пазурі, тут-же ці пазурі прикрито демократичною мантією. Протягом десятиліть цей демократизм створив традиції і в'їдливою бактерією труїв організм, психологію громадян. Оскільки психологія Німеччини не давала змоги не лише робити, а й думати, — тут психологію „демократизм“ спрямував у бік думання й балаканини, але не більшого. „Можеш собі говорити, що хочеш, а чи буде тебе хто слухати — инша річ“.
Тому не диво, що французи надзвичайно чемний, балакучий нарід, готовий до послуг, що й казати, джентльмени, дотепний слівцем, та веселий. Цьому сприяє і сама природа Франції, цьому сприяє „демократизм“…
Не забудьмо, що до Франції кожного року затягається силу робочих рук з-по-за Франції, без знання мови, звичаїв і, таким чином, звязку з місцевими.
Проти церкви Августина, що на розі бульвара Malsherbes і вулиці de Zabord стоїть пам'ятник (робота П. Дюбуа) Жанні Д'арк.
Сидить вона собі на конику, розкорячивши в стременах ноги, і веде за собою армію, щоб врятувати Францію… Правда, замість війська, ззаду настобурчилась церква, проте духовенство французьке сповнене втіхи: — воно віддало честь святій Жанні.
