і гляділа далеко перед себе. Підчас клопітної мовчанки підійшов до них поштовий післанець і спитавши, чи оцей пан „панич Цезаревич“ — передав йому телєґраму.
Перелетів очима і передав її душпастиреві. „Батько ожидає тебе завтра вночі. Проведеш його до Л. Спіши. Зоня“.
О. Захарій сказав:
— Прийдіть до мене завтра в пятій рано. А тепер не тратьте часу, йдіть, щоб на час встати і все перевести.
Він подав Юліянові міцно руку, Юліян звернувся до Еви. Вона стояла поблідла, коло її уст блукав усміх.
— До побачення, панно Ево. Гадав, що мій відїзд буде інший, але на жаль… — перервав і додав поквапно: — Коли побачимося? Може будете ласкаві колись до моєї матері або сестри заглянути?
Вона дивилася на нього великими очима, а її права нога, наче чимось то порушена, почала злегенька вибивати такт.
— Це ледви чи можливе, молодче. Вона мало знайома, — відповів за доньку о. Захарій, — має науку, буде в місті під опікою пані Емі, але може колись… не перечу.
— Так — повторила дівчина — може… Панну Зоню я знаю. Вона мені симпатична. А ви поїдете до війська, забудете Покутівку, хіба що дідичів ні, ще ліс і став.