Він усміхнувся насилу:
— Дідичів ні, ще ліс і став — повторив.
Коли Юліян вклав на голову капелюх, поглянув востаннє на дівчину. Чи не мала вона більше жадного слова для нього?
Ні. Вони розійшлися.
„Дідичів ні, ще ліс і став…“ промовило в його душі. Він почав освистати.
На другий день раненько, коли ще парохія тонула у мряках, підписав Юліян Цезаревич о. Захарієві довжний лист, а душпастир передав йому приладжений уже грубий лист у великій коверті з адресою пані др. Емі, кажучи:
— Зайдіть по приїзді у столицю до тої пані й передайте їй цього листа. Вона піде з вами до банку і передасть вам потрібну суму. Це жінка чесна, дискретна, а ви — тут затремтів голос о. Захарія — передайте свої шляхи Господу Богу.
Покутівська парохія лежала ще сповита у сні, а за нею мріли ліс, став і біла лавка.
Юліян виїхав кіньми.
Дома Юліян опинився наче в улику. Звернувся до батька з запитом, як себе почуває та оправдувався, що не приїхав скорше.
— Нічого, сину! — відповів батько тихшим як досі голосом, обхоплюючи сина повним поглядом. — Добре, що ти вже тут. Як уже знаєш, сину, лікарі висилають мене до купелів. Ця моя теперіш-
