ня хороба побороздила мені мої обчислення на кілька років вперед. Поїдеш зі мною. Я, розуміється, беру а себе всі кошти подорожі. Я був би Зоню забрав з собою, але хто заступить мене в робітні? Вона, знаєш… — він тут урвав і стулив уста тісно.
Юліян похитав головою, скинув з себе пальто і витягнувши з калитки кілька грубих банкнотів, поклав на стіл.
— Це для вас, тату, підмога на купелі — не журіться нічим. — Лікар добре зробив, що вас вислав.
— Нащо даєш це, сину? Я ні на кого не числив. Давно вже приготовився на такі випадки в мене чи в кого іншого з вас. Я цих грошей не беру, ти їх не заробив, віддай, коли позичив.
— Я їх не віддам.
— Вложи їх у щадницю, може колись буде мені ще треба, тоді, згадаю твоє добре серце. Оповідж нам, як тобі ведеться.
Юліян переповів кількома словами про свій побут у дідича, про відносини на парохії, подав характеристику о. Захарія, згадав мимоходом і бабуню Орелецьку.
Батько насупив брови і спитав, чи вона ще живе. Треба вже колись поїхати до її рідні в гори, тети Рибко та її чоловіка, не поминаючи тету Олю Альбінську. Вони обі заопікуються всіма ними, мамою та сестрами, якби його колись не стало, бо його, Юліяна, він не рахує. Він уже мужчина і дасть собі у світі сам раду.
