Ева, чуючи на собі погляд Юліяна, обертала в руці годинник і казала:
— Це не мій годинник, а моєї професорки, пані др. Емі. Вона короткозора, він випав їй з рук. Мабуть пружинка зламалася, не знаю.
— Побачимо — відповіла Зоня і приступивши до вікна, заглянула до середини.
— Коли може бути готовий?
— За два тижні. В мене багато роботи. Я буду старатися, щоб був скоріше готовий, хоч волію „хорих“ довше випробувати. Так бодай батько робить. Яка ваша адреса?
— О, я сама зайду по годинник — відповіла дівчина і звертаючися до Юліяна, що стояв недалеко стола і тримав якусь книжку в руках, спитала:
— Що це за книжка?
— Французька. Вправляюсь у мові.
А я йду сьогодні до кіна. Дають Ібсена „Примари“. Чи не пішлиб?
— Ні, панно Ево. Мені шкода кожної годинки. Як вам відомо, я з кінцем цього місяця мушу йти до війська.
— Але подумайте, що „Примари“… — наче пригадувала щось з притиском Ева. — Я дуже цікава на це. Знаю твір лише з читання… і першорядні актори…
Хтось із вулиці застукав до дверей. Ева висунула голівку і кликнула:
— Зараз, пані доктор, зар-раз — і зачинила назад двері.
