— Так, форми.
— Яку хочете створити з власного зразка, тату.
Старий годинникар неначе остовпів бачучи сина з побілілими устами і розгорілими очима.
— Форми? — повторив Юліян. — А що буде з душею?
— Тверда нехай буде як камінь! — відповів батько.
— Тоді і сльози, що будуть колись на ваш гріб падати, скаменілі будуть. — відповів син.
Ще стояли хвилину, ще гляділи один одному в вічі.
— Ти підеш з моєї хати… — обізвався перший батько і сіпнув рукою, щоб вирвати її з руки сина.
— Піду, тату. Розуміється…
— І пожалуєш гірко своїх слів і поведінки супроти батька.
Син випустив руки батька, батько замахнувся, щоб ударити його, але в тій хвилині опустив руку. Син стояв нерухомо із зложеними на грудях руками і ждав — не зводячи свого проникливого погляду з батька. — Залишіть, тату — сказав лише. — Це все одно не доведе нідочого й ви непотрібно зворушитеся. Я ваш вихованець, і не можу інакше поступати. Чи хочете, щоб я неправдою орудував? Ви цього не схочете, хоч і які ви жорстокі. А щодо того, щоб я покинув вашу хату, то не журіться. По матурі я піду. І далеко поїду…
